ф'ю

Ф'Ю, Ф'Ю-Ф'Ю́, виг.

1. Звуконаслідування, що вживається на означення свисту.

– Ф'ю-ф'ю-ф'ю! – засміявся Савченко. – Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! (М. Коцюбинський).

2. Уживається для вираження здивування.

[Дрозденко:] Як пробитий [чемодан]? – Де? (Бере з підлоги чемодан) Ф'ю! (І. Кочерга).

3. Уживається як присудок на означення швидкого зникнення кого-небудь.

[Старшина (до Явдокима):] Де ж арештант? [Явдоким:] Взяв в жменю грудочку землі, поплював, зліпив коника, сів на нього, трахнув гарапником і ф'ю! (М. Кропивницький);

[Костя Квач:] Сказав – одрубав! Беру рощот [розрахунок], підписую контракт, підйомні на акредитив і ф'ю!.. Прощай, Саксагань! (Ю. Мокрієв).