шкарбани

ШКАРБАНИ́, ШКАРБУНИ́, ШКОРБУНИ́, і́в, мн. (одн. шкарба́н, шкарбу́н, шкорбу́н, а́, ч.), розм.

Старе, стоптане, рване взуття (чоботи, черевики і т. ін.).

На Миколі була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старі шкарбани з дірками, звідкіль виглядали солом'яні устілки (І. Нечуй-Левицький);

Слізно почала вона благати брата, щоб він або зовсім не виходив до гостей, або взув чоботи замість цих шкарбанів (А. Кримський);

Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним платком, у шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з сіней (Панас Мирний);

Опустив [дід Євмен] ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбуни і, покректуючи, почав озуватись (М. Стельмах);

Стара теж якісь там шкорбуни приховала (У. Самчук).

◇ (1) Стари́й шкарба́н (шкарбу́н) – про стару людину або тварину.

– Не дивуйтесь на старого шкарбана, – озвався після хвилинного мовчання Жербина, сперся всім великим костистим тілом на ціпок і, втупившись у підлогу, важко зітхнув (Ю. Бедзик);

Марко Лукич [Кропивницький] створив закінчений тип чванливого, дурного й нікчемного старого шкарбуна – козацького полковника (з мемуарної літ.);

– Тю, дурний! – ляснув себе по мокрих штанях Глипа. – Гавро, зганяй його, хай встає, шкарбун! – Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала (В. Близнець).