поручник

Значення в інших словниках

1. поручник — пору́чник 1 іменник чоловічого роду, істота чин у Війську Польському; поручик у царській армії — іст. пору́чник 2 іменник чоловічого роду, істота поручитель розм. Орфографічний словник української мови
2. поручник — I -а, ч., заст., розм. Те саме, що поручик. II -а, ч., розм. Те саме, що поручитель. Великий тлумачний словник сучасної мови
3. поручник — ПОРУ́ЧНИК¹, а, ч., іст., розм. Те саме, що пору́чик. Тепер з нею ходив молодий, витончений поручник (Я. Качура). ПОРУ́ЧНИК², а, ч., розм. Те саме, що поручи́тель. Довелося [панові Бжеському] поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця (З. Тулуб). Словник української мови у 20 томах
4. поручник — ПОРУ́ЧНИК (той, хто ручиться за когось, гарантує щось), ГАРА́НТ спец., ПОРУЧИ́ТЕЛЬ книжн. Довелося (панові Бжеському) поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця (З. Тулуб); Лихо, коли за лихого поруку дає поручитель (переклад Бориса Тена). Словник синонімів української мови
5. поручник — Пору́чник, -ка; -ки, -ків Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
6. поручник — ПОРУ́ЧНИК¹, а, ч., дорев., розм. Те саме, що пору́чик. Тепер з нею ходив молодий, витончений поручник (Кач., II, 1958, 57). ПОРУ́ЧНИК², а, ч., розм. Те саме, що поручи́тель. Словник української мови в 11 томах
7. поручник — Поручник, -ка м. 1) Поручитель. Черк. у. Позич мені руб грошей! — Дай, каже, поручника. — Якого ж я тобі поручника дам? Хто за мене поручиться? Я бідний. Чуб. II. 27. 2) Поручикъ. Не пущу, тя, поручнику, аж року дослужиш. Гол. I. 285. Словник української мови Грінченка