Гельвецій Клод-Адрієн

(1715–1771) — французький філософ німецького походження. Гельвецій звернувся до філософії після того, як розбагатів, ставши відкупником. Трохи бідніший у своїх поглядах за Гольбаха, він був значно лівішим за нього і виявив себе найбільшим демократом і поборником рівності з-поміж усіх теоретиків французького Просвітництва. Як виразника традиції утилітаризму Гельвеція визнали вчителем Єремії Бентама та засновником англійської школи філософів-радикалів; він був особистим другом Джефферсона і Франкліна, але тримався дещо осторонь від французьких еncyclopе ґdistes, які часто вважали його багатієм-аматором, якому бракує інтелектуальної витонченості. Його егалітаризм грунтувався на переконанні (котре в очах таких його сучасників, як Дідро та Гольбах, виглядало екстравагантним аж до абсурду) в тому, що всі люди однакові чи фундаментально подібні. Те, що відрізняло одну людину від іншої, цілковито пояснювалося різницею у вихованні та в оточенні. «Існуюча нерівність у думках є наслідком відомої причини, і ця причина полягає в неоднаковості освіти» («A treatise on man», I, p. 94). Існуванням різниці в освіті пояснюється й те, чому деякі люди доброчесніші чи досконаліші, ніж інші. Гельвецій заперечував, що можуть існувати якісь природжені властивості або, звісно, якісь вроджені таланти чи здібності. За допомогою освіти можна навчити будь-кого виконувати таку саму роботу, яку може виконувати інший. Усіляка майстерність набувається; ніщо не можна вважати за дарунок природи. Гельвецій піддавав критиці концепцію Руссо стосовно того, що люди перестали бути рівними, коли вийшли з природного стану і згуртувалися в суспільство; він доводив, що люди залишилися так само природно рівними, якими вони завжди й були. Для виявлення цієї рівності потрібна лише система, що забезпечить кожній людині освіту, необхідну для піднесення її до належного стандартного рівня. Демократична політика Гельвеція бере свій початок з утилітаристської етики. Визначивши хороші вчинки як учинки, що сприяють здобуттю якнайповнішого щастя якнайбільшим числом людей, Гельвецій дійшов висновку, що справедливим законодавством є таке законодавство, котре якомога краще задовольняє більшу частину спільноти на противагу задоволенню привілейованої меншості. Хоча для Гельвеція задоволення всіх людей зводилося до насолоди життям, свободою і власністю, він не визнавав ніякого природного права на ці речі для окремих осіб, що їм надавалася б перевага перед щастям загалу. Стосовно того, яка політика могла б забезпечити якнайповніше щастя для найбільшого числа людей, Гельвецій твердив, що відповісти на це може тільки більшість; звідси – це питання для демократії. Проте твердження Гельвеція стосовно демократії зазнали змін під впливом іншого положення, більш характерного для просвітницького мислення, – положення щодо мудрого законодавства. Більшість може визначити, що саме приносить їй задоволення, а що – страждання, але вона не здатна передбачити, яким чином можна забезпечити максимальне задоволення в майбутньому. Отже, Гельвецій не вимагав негайного введення демократії, але закликав законодавця встановити новий державний устрій. Він припускав, що, подібно до засновника релігійного ордену, такий законодавець має відкинути всі існуючі упередження і керуватися філософським знанням. Хоча Гельвецій, як здається, мав на увазі, що роль законодавця виконуватиме просвічений монарх, у пошуку подальшого впорядкування, за допомогою якого держава могла б набути форми федерації, до складу котрої входили б невеликі майже автономні провінції (власне, республіки), він заглядав і в майбутнє. Він пішов навіть далі і запропонував поділити землю на стільки ділянок, скільки є родин. Він був прибічником не спільної власності і не соціалізму, а системи власницької демократії. Оскільки положення стосовно того, що природа спонукає кожну людину до пошуку власної вигоди, було складовою його концепції людської мотивації, Гельвецій доводив, що єдиний спосіб заохотити кожного до праці задля загального блага полягає в тому, щоб домогтися злиття приватних і суспільних інтересів. Він вірив, що цього можна досягти лише в тому разі, якщо кожна сім’я матиме свою частку в національному багатстві.