Данте Аліг’єрі

(1265–1321) — італійський поет. На думку Данте, поет виконує роль мораліста, філософа і, як у його «Божественній комедії», пророка. У часи свого короткого і невдалого політичного злету в рідній Флоренції він переконався в тому, що тогочасне суспільство потребувало фундаментальної моральної реформи, й упродовж останніх двадцяти років свого життя поступово дійшов до концепції ідеального суспільства, у якому люди вільні йти шляхом доброчесності, що веде до кінцевого спасіння, тож його політичне мислення має розглядатися саме в цьому релігійному за своєю сутністю контексті. Флоренція часів Данте була найбагатшим і наймогутнішим містом, але водночас і найбільш неспокійним з-поміж усіх італійських міст, у яких було самоврядування. Номінально Флоренція визнавала свою лояльність до Священної Римської імперії, але на практиці отримувала зиск від неспроможності імперської влади Італії розширити свої володіння за рахунок тосканських сусідів і водночас тримала на достатній відстані іншу силу, що намагалася зжити Римську імперію в Італії, – папство. У листопаді 1301 року правлячу партію, до якої належав Данте, було скинуто в результаті перевороту, що стався за мовчазної згоди папи Боніфація VІІІ, який сподівався у такий спосіб посилити свій вплив у місті. Якраз у цей час Данте поїхав до Риму в складі посольства до Боніфація, тож він і опинився серед тих, кого за їх відсутності нова влада оголосила поза законом, а тому ніколи не зміг повернутися до рідного міста. Ця подія спричинилася до його глибокого розчарування у Флоренції та її економічних і соціальних цінностях, а також в агресивній політиці папського двору; крізь усі його твори червоною ниткою проходить переконання в тому, що політична влада і міста, і папи повинна бути певним чином обмежена. У працях, створених у перші роки його вигнання, можна побачити, які висновки робить Данте з цього переконання і як вони поступово розгортаються в усеосяжну картину соціального і морального порядку в «Божественній комедії». У цих коротесеньких віршах та незакінчених прозових трактатах відображено його виразне тяжіння до закону на противагу церковним інституціям і ще більша, ніж у флорентійських гвельфів, прихильність до останніх претендентів на звання імператора із роду Гогенштауфенів. Аж до останньої книги «Бенкет» («Convіvіo», бл. 1307) не виникає в Данте і відчуття священної місії Рима як столиці всесвітньої імперії (очевидно, воно виникло у нього після перечитання Вергілієвої «Енеїди»), що він його проголошував як кредо в усіх своїх наступних зрілих творах. У «Божественній комедії» (розпочатій близько 1304 року) відображено розширення кола політичних зацікавлень Данте. У першій частині «Пекло» («Іnferno») чільне місце посідають Флоренція з її проблемами: суспільство, в якому існує протиборство родинних і громадянських почуттів, у якому переважає філософія матеріалізму і процвітання якого побудоване на суспільно безплідному лихварстві, змальовується як принципово нестабільне і корумповане. Водночас церква неспроможна виконувати свою духовну функцію, оскільки її лідери з головою поринули в мирські турботи, а дарча Костянтина, що нею нібито перший християнський імператор передав свою світську владу на Заході папському престолу, розглядається як фатальна помилка, що позначила початок відходу церкви від первинної віри. У другій частині твору «Чистилище» («Purgatorіo») Данте змальовує більш масштабну картину політичного ладу, який уможливлює подібний перебіг подій. В ідеалі повинні існувати дві влади, або два «сонця», які б керували духовними і мирськими устремліннями людей, але «одна знищила іншу» («Purg.», xvіі, 106ff): церква втручається в сферу компетенції імперії, тоді як номінальні імператори (з 1272 року Габсбурги) надто заклопотані зміцненням своєї влади в Німеччині, аби протестувати проти узурпації папою влади в Італії. Нарешті, в третій частині «Рай» («Paradіso») відображено злет і падіння надій Данте, пов’язаних із піднесенням Генриха Люксембурзького, який у 1308 році став імператором Генрихом VІІ: деякий час він, здавалося, намагався втілити в життя мрію Данте про імператора, який зажадає корони й утвердить в Італії свою владу. Та спротив гвельфів, очолюваних флорентійцями і королем Робертом Неапольським, виявив уразливість Генриха, й у 1313 році той помер, повертаючись із рештками свого війська. Поворотною точкою в його долі стала втрата підтримки папи-француза Климента V під тиском короля Франції Філіпа ІV. У частині «Paradіso» виражено гнівну зневагу Данте до того, що він вважав актом зради, а також до бездушності флорентійців, і в майже останньому в поемі пасажі політичного змісту («Par.», ххх,133ff) він провіщає трон на небесах для Генриха і місце в пеклі для Климента. Засадничі принципи політичних суджень «Комедії» докладно викладені в прозовому трактаті «Про монархію» («De monarchіa»), три книги якого присвячено обгрунтуванню трьох безкомпромісних положень: тільки всесвітній монарх може неупороджено встановлювати справедливість у межах залежних держав; особливими божественними відзнаками наділено Римську імперію як утворення, покликане виконувати таку роль; влада імператора походить прямо від Бога – без посередництва церкви, попри те, що церква постійно твердить про це і що це рішуче відстоює Боніфацій. Церква і держава є відокремленими і незалежними одна від одної, хоч у більш поміркованих висновках Данте зазначає, що все ж таки імператор має виявляти до папи «ту пошану, яку найстарший син мусить виявляти до свого батька» («Mon.», ІІІ, xv), оскільки врешті-решт духовне царство є вищим за мирське. У трактаті «De monarchіa» немає прямих згадок про Генриха VІІ, тож, імовірно, цей трактат передує принаймні частині «Paradіso». Звичайно, падіння Генриха і неспроможність Климента прийти йому на підтримку в його переслідуванні Роберта Неапольського за l’ese majesteґ (зневагу до його Величності) зрештою виявили безпідставність дантівської концепції всесвітнього монарха. З іншого боку, в трактаті немає й остаточного синтезу його релігійних та політичних переконань, виражених у «Божественній комедії», точніше, виражених парадоксальним чином у його наполяганні на автономії світської держави з установленим розділенням її на царство природи і царство благодаті, – а саме цей уривок його читачі завжди вважають найбільш вражаючим доказом сучасності його мислення.