Дикей Альберт Венн

(1835–1922) — англійський правник. Найбільшої слави набув класичний трактат Дикея з конституційного права «Вступ до вивчення закону про державний устрій» (1885), а також «Лекції про відносини між правом і громадською думкою в Англії дев’ятнадцятого століття» (1905). Навчаючись на останньому курсі в Балліольському коледжі в Оксфорді, він викладав там класичне право, а згодом, у 1882 році, після викладання в Триніті-коледжі та адвокатської практики, був обраний членом товариства вінеріанських викладачів англійського права. Його перша друкована праця – коротка розвідка стосовно таємної ради, але він писав і про суперечливість законодавства, а трохи пізніше видав низку робіт про самоврядування в Ірландії (проти чого він виступав). Серед них – «Англійські докази проти самоврядування» (1886) та «Стрибок у незвідане» (1893). У 1920 році, незадовго до смерті, він разом із Р. С. Рейтом опублікував «Думки з приводу об’єднання Англії і Шотландії». Професійна кар’єра Дикея, як здається, не могла дати йому надто великої втіхи; напевне, він був вельми пригнічений тим, що йому не вдалося зреалізувати свої амбіції ні в політиці, ані на ниві адвокатури. Однак його репутація досить міцно підтримувалася викладанням права та двома його найголовнішими роботами, які попри всі критичні закиди протягом багатьох років залишалися шедеврами критичного стилю викладу. У праці стосовно закону про державний устрій ідеться про те, що автор називає двома чи трьома провідними принципами, якими просякнута новітня конституція Англії. Це принцип суверенності парламенту, верховенства права, а також відповідності права особливостям державного устрою. Між 1885 та 1923 роками Дикей самотужки випустив у світ вісім видань своєї праці, у якій поряд із головними темами він торкався й інших питань (наприклад, права на проведення публічних зборів і на свободу слова, відповідальності управлінців, референдуму, воєнного стану та військового обов’язку громадян). У двадцятому столітті Дикея критикували здебільшого за його так звані вігіанські погляди на повноваження держави та за його нібито невірне розуміння французького адміністративного права. Та можливо, що після тривалого періоду правління консерваторів погляди Дикея на верховенство права відродяться і набудуть широкої популярності. Найменше закидів робилося стосовно розуміння Дикеєм суверенності парламенту та значення особливостей державного устрою, хоча нещодавно пройшли гарячі дискусії щодо можливості прикладення його дослідження до нових ситуацій, що їх Дикей не міг передбачити (наприклад до питання про федеративний державний устрій). Особливої уваги в ході цих дебатів було приділено питанню про те, чи здатна суверенна законодавча влада, якою вона змальована Дикеєм на прикладі Об’єднаного Королівства, оберігати в правовому порядку власні закони від скасування шляхом запровадження особливих форм і процедур для законів особливої важливості. Багато з тих, хто знаходив похибки в поглядах Дикея, тим не менше говорили на його адресу і багато добрих слів. Джеймс Брайс сказав про нього, що він мав талант до формулювання певних головних тез із дивовижною прозорістю і переконливою силою, а Гарольд Лескі назвав його «найбільш значущою постаттю в англійському правознавстві після Мейтленда».