Сієс Емманюель Жозеф

(1748–1836) — французький публіцист і політик. Сієс народився в заможній буржуазній родині і був вихований єзуїтами, став священиком і попри свій скептицизм відносно традиційної теології та інтерес до світської філософії аж до самої революції обіймав різні офіційні пости в церковній ієрархії. У серпні 1788 року король оголосив, що наступного травня почнуться засідання Генеральних зборів, тож Сієс написав 4 памфлети, котрі вийшли в світ у період з листопада до лютого, у яких він спробував сформулювати порядок денний для третього стану, – «Начерк про привілеї», «Що таке третій стан?», «Погляди на засоби, що їх має в своєму розпорядженні французький народ» та «Проект обговорення». Ці памфлети, а особливо другий із них, принесли Сієсу славу політика і забезпечили йому обрання до Генеральних Зборів депутатом від Парижа. У червні він зіграв провідну роль в об’єднанні трьох окремих палат у Національну асамблею і зробив великий вклад у розробку Конституції 1791 року. Пізніше, в період Республіки і за часів Наполеона, він утратив свою колишню політичну вагу, і його вплив, усе ще іноді вирішальний, почав носити спорадичний характер. Політична кар’єра Сієса завершилась у 1816 році, коли після остаточної поразки Наполеона він вирушив у вигнання до Брюсселя. Притаманне Сієсу поєднання тямущості з інтелектуальним снобізмом та гостра реакція на критику принаймні частково пояснюють його обмеженість як політика – а можливо, і як політичного теоретика. Він був здебільшого публіцистом, котрий схоплював і висловлював популярні ідеї та прагнення в момент політичних криз і таким чином сприяв виробленню ідеології та риторики політиків-революціонерів. Провідними темами його памфлетів 1788–1789 років були нападки на узаконені привілеї, захист суверенної влади народу та представницьких інституцій. Підмурівком будь-якої дійсно соціальної держави має бути узаконена рівноправність, а всі законні привілеї слід скасувати. Вони створюють закріплені законом класові майнові права, змушують уряд захищати ці права, сприяють розповсюдженню пустопорожнього гонору та марнославства і заважають усвідомити справжні заслуги тих, хто працює. Останні набагато більшою мірою уособлюють і представляють націю, ніж привілейовані верстви, проте фактично їх не вважають за націю. Нація складається з представників третього стану – тих, хто вносить свій вклад у загальний добробут, – а тому представляти слід лише загальну волю. Суспільство народжується з бажання індивідів діяти колективно і їх наступної домовленості діяти згідно із загальною волею. Зі зростанням чисельності населення постає потреба в створенні представницьких інституцій, але загальна воля має залишатися на першому плані, особливо в тому, що згідно з нею в будь-який момент можна запроваджувати зміни політичного ладу. Сумнівним є питання щодо того, чи навернуло Сієса обстоювання ідеї суверенної влади народу до повної демократії; безперечно, що, навіть розгубивши свій запал стосовно всенародних виборів наприкінці 1790-х років, він обстоював конституційні принципи, такі як принцип розрізнення активного і пасивного громадянства, яким передбачається, що і бідняка, й аристократа можна поставити поза межами народу. Тим не менш саме він надав популістського забарвлення французькому націоналізму. Засновуючи державність не на культурі, мові чи традиції, а на спільному внеску громадян до справи формування загальної волі, Сієс слідував традиціям Монтеск’є і Руссо з їх ототожненням патріотизму з участю в політичному житті.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me