прогрес

Ідея прогресу є однією з панівних ідей західної цивілізації, яка сягає ще часів Давньої Греції та Риму. Інші цивілізації знали ідеї вдосконалення і досягання доброчесності, мудрості і щастя, але ці концепції були спрямовані на самих індивідів, а не на все людство або всіх людей. Західна ідея прогресу вирізняється тим, що вона охоплює все людство; на світанку своєї історії людство, як вважають, жило в невігластві, бруді та страху і лише пізніше повільно та поступово почало досягати чимраз вищих рівнів у мистецтві та науках, в оволодінні природою та в пізнанні взагалі. Ідея прогресу – це щось більше, аніж суто ідея благоденства; вона, як визначив Дж. Б. Бері, є «синтезом минулого і передчуттям майбутнього»; вона є стрижнем відчуття й думки. Хоча ми й схильні вважати ідею прогресу виключно сучасною, вона була непогано викладена ще в давньогрецьких і римських, а також у ранньохристиянських ученнях. Протагор, Платон, Зенон, Лукрецій та Сенека – всі вони писали про сходження людства від примітивізму до набуття чимдалі більших знань і вправності в мистецтві та науках. Крім того, цей поступ незмінно намагалися поширити на майбутнє, що охоплюватиме, за словами Сенеки, «тисячі століть». Тоді як класичне вчення містить також ідеї циклічної повторюваності і руйнації чи занепаду первісного золотого віку, греки і римляни були також добре знайомі і з ідеєю лінійного прогресу. Були знайомі з нею і християнські отці, створюючи те, що ми тепер знаємо як християнський епос. Св. Августин у творі «Про град Божий» робить своїм засадничим принципом «просвіту людської раси»; крім того, як ми бачимо у книзі 22 цієї праці, його погляд на просвіту часом можна вважати настільки ж світським за своєю основою, як і погляди будь-якого грека чи пізніше західної людини. Найбільшим внеском Августина в розвиток концепції прогресу стала ідея необхідності чи неуникності. Людське знання, каже він, священне й мирське, не лише пройшло у своєму розвитку певні етапи, але такий поступ був необхідним; необхідним тому, що Бог наділив людство відповідними здібностями вже у першому своєму витворі. У ХІІ столітті знаменитий Йоахим Флорський змальовував віру Августина в божественний прогрес як трьохетапний процес – образ, який упродовж життя наступних шістьох поколінь не втратить для західної думки своєї притягальності. Філософія прогресу в ХVІІІ і ХІХ століттях великою мірою є просто секуляризацією августинівського християнського епосу. Такі авторитетні мислителі, як Лейбніц, Кант, Кондорсе, Гегель, Конт і Маркс, привнесли у сучасність Августинове бачення єдиної і прогресуючої людської раси: єдині для всього людства часові рамки, у яких всі відомі народи історично розвиваються у висхідному напрямку, зіткнення як рушійна сила людського прогресу і, нарешті, причинна зумовленість усієї панорами розвитку. Те, що ми бачимо в сучасний період, – це передусім перетворення божественної необхідності на проголошену природну чи суто людську необхідність. Для Маркса класова боротьба відіграє ту ж само причинну роль у людській історії, що й боротьба між двома градами в Августина. Найчастіше ідею прогресу сучасні країни Заходу використовували в різний спосіб як свого роду таксономічний принцип для класифікації народів світу. З ХVІ століття постало інше питання: як можна пояснити і впорядкувати те широке розмаїття народів і культур, яке нам відкрили в своїх оповідях місіонери та дослідники? Звичайно, було декілька можливих відповідей, але одній із них, оздобленій ідеєю прогресу, судилося стати найпопулярнішою. Геокультурні відмінності можна розглядати просто як відмінності в етапах розвитку. Так, Тюрго, Конт, Маркс, Тайлор і багато інших попередніх та сучасних дослідників соціальної еволюції вирішили пояснити всі найглибші соціальні і культурні відмінності між народами світу як відмінності в ступені прогресу в єдиних часових рамках – звісно ж, той ступінь, на якому знаходиться Західна Європа, вважають найвищим, найпрогресивнішим. У ХVІІІ та ХІХ століттях між значеннями слів «прогрес», «еволюція» і «розвиток» існували дуже незначні відмінності (якщо такі й були). Так було і в біології, і в суспільних науках. Соціальні еволюційні схеми Кондорсе, Конта, Гегеля, Маркса і Дж. С. Мілля походили з додарвінівських джерел, хоча в другій половині ХІХ століття виникли теорії людського прогресу, побудовані на механізмах боротьби і протистояння, які отримали назву соціального дарвінізму. Сам Дарвін був переконаний у прогресивності шляху біологічної еволюції, думки про який він виклав у 1859 році в книзі «Походження видів». Коли Маркс прочитав цю працю, спершу він був приголомшений паралелізмом між тезами Дарвіна і своїми власними (хоча його пізніший висновок був більш обережним). Проте саме Герберт Спенсер, який народився пізніше в ХІХ столітті і був еволюціоністом воднораз і в галузі біології, і в царині соціології, а до того ж і речником прогресу в будь-якій сфері, став, як здається, провідним речником ідеї прогресу. Він стверджував, що прогрес, глибоко вкорінений у суто природні, людські процеси, – це «не випадковість, а необхідність». У ХХ столітті картина, звісно, змінилася. Мабуть, стільки думок про катастрофу, розлад і занепад не висловлювали ніколи починаючи з давніх часів. Навіть якщо це й так, у свідомості ХХ століття, як і за часів класичної цивілізації, постійно залишається й місце для ідеї прогресу. Ця ідея пронизує офіційний світогляд усіх марксистських держав, вона освячена римо-католиком Тейяром де Шарденом, водночас археологом і проповідником, а всі недавні дослідження «малого міста», «середнього міста» і «столиці» показали, що віра в прогрес людства залишається в силі, хоча висловлюють її з неоднаковим захватом. Так само, як здається, отримують поширення (здебільшого без жодних застережень) і випадки прийняття філософії прогресу як курсу національної і міжнародної політики – остання найбільшою мірою виявляє себе в усталеному поділі народів на «нерозвинених» і «розвинених» і в невиправданому демонструванні Заходом власного особливого взірця розвитку як універсальної норми.