гур-гур

ГУР-ГУ́Р, виг., розм.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару, падіння, стукання і т. ін.

Як ірвоне [Катря] з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! (Вовчок, І, 1955, 230);

Гур-гур… торохнуло й покотилось щось над хатою (Вас., І, 1959, 124).

2. Уживається як присудок за знач. гу́ркати.

Та ось він звів очі і оглянув присутніх: малувато зібралось. Аж це в двері гур-гур, хтось зайти хоче, а не відчинить (Головко, І, 1957, 324).