завівати

ЗАВІВА́ТИ, а́є, недок., ЗАВІ́ЯТИ, і́є, док.

1. тільки недок., неперех. Злегка віяти; повівати.

Вітер віє, завіває, З України не вертає (Рудан., Тв., 1956, 36);

Словами промовляла [Ярославна]: — Вітре, — каже, — буйнеє вітрило!..Нащо ж вієш, вієш-завіваєш, Нащо ханові стріли хапаєш..? (Мирний, V, 1955, 275).

2. неперех. Задувати, проникати куди-небудь.

Завіває вітер у землянку (Ю. Янов., II, 1958, 49);

// безос.

— Коли б вікна та сякі-такі двері навісити, щоб хоч снігом не завівало (Стельмах, І, 1962, 229).

3. перех. Віючи, наносити, насипати чого-небудь у щось, кудись (про вітер).

Вітер гуляє над пустирищем, крутить в повітрі піском та ярмарковим сміттям, завіваючи все це і в миски, і торговкам у казани (Гончар, Таврія, 1952, 74);

// Засипати, заносити кого-, що-небудь снігом, піском і т. ін.

[Світлана:] А як ти взимку добиратимешся? Замете, завіє хуртовина дороги… (Зар., Антеї, 1962, 252);

// безос.

Скоро вдарили перші морози, снігом завіяло села (Кучер, Пов. і опов., 1949, 22).

4. тільки док., неперех. Почати віяти (про вітер, завірюху і т. ін.).

Вітер завіяв з великою силою (Калин, Закарп. казки, 1955, 38);

// безос.

Завіяло порошею… Як легко в горах дишеться! (Нех., Чудесний сад, 1962, 140).