заскавучати

ЗАСКАВУЧА́ТИ і ЗАСКАВЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.

1. Завищати, виявляючи радість, задоволення (про собаку).

Песюга, зрадівши, схопився, заскавучав, ткнувся мордою хазяїну в ноги (Цюпа, Назустріч.., 1958, 219);

У дворі, зустрічаючи підводу, радісно заскавучала Джальма (М. Ол., Леся, 1960, 10);

// Почати скавучати, скавчати, жалібно завити (про собаку).

У сінях наступив [Захар] на чиєсь цуценя й воно жалібно заскавучало (Кучер, Прощай.., 1957, 276);

Буян помітив свого господаря, крутнув хвостом, порівнявся з теплушкою і заскавчав, не розуміючи, чому і як від нього втікає господар (Стельмах, Хліб.., 1959, 167);

// перен., зневажл. Жалібно закричати, заплакати (про людину).

Мовчала-мовчала [Явдоха], хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… (Кв.-Осн., II, 1956, 187);

Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 321).

2. перен. Почати видавати високі, різкі звуки (про предмети).

Горнята-близнюки й глечики заскавучали й запищали [під кінськими копитами] (Н.-Лев., III, 1956, 155);

Візник шарпнув віжками, і віз заскавчав немазаними колесами (Іщук, Вербівчани, 1961, 336).