проглинати

ПРОГЛИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОГЛИНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., розм. З’їдати що-небудь жадібно; поглинати.

Він [містер Хо] присунув до себе страви й узявся їх проглинати (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 62);

Олексій і Юрко так стялись, наче один другого хотіли проглинути (П. Куліш, Вибр., 1969, 302);

*Образно. Глибока шахта проглинула людей і не вертала (Гр., Без хліба, 1958, 168).

◊ Мов (немо́в, на́че, нена́че і т. ін.) земля проглинула кого — хтось безслідно зник.

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «..Ще мало у мандрах пропало [людей], мов їх земля проглинула?..» (Мирний, І, 1949, 158);

Проглину́ти язика́ (язи́к) — те саме, що Проковтну́ти язика́ (язи́к) ( див. проковтну́ти).

З мікрофона почувся зловтішний регіт: — Що, містер Макітра, язика свого проглинули? (Вол., Дні.., 1958, 195);

Хай мене́ земля́ проглине́ — уживається як заприсягання, запевнення в чому-небудь.

— Хай мене грім поб’є!.. хай мене сира земля проглине, коли я їв чию часть [частину], окреме своєї! — клявся Попенко (Мирний, І, 1954, 333);

Хай тебе́ (його́, її́ і т. ін.) земля́ проглине́ — уживається як побажання смерті кому-небудь.

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me