стовбеніти
СТОВБИ́ЧИТИ розм. (стояти, бути на ногах; бути присутнім, перебувати де-небудь — недоречно, небажано, без діла і т. ін.), СТИРЧА́ТИ розм., СТОВБЕНІ́ТИ розм., СТРИМІ́ТИ (СТРЕМІ́ТИ) розм., МАНЯЧИ́ТИ (МАНЯЧІ́ТИ) розм.; ТОПТА́ТИСЯ розм., ТОВКТИ́СЯ розм., ТУПЦЮВА́ТИ розм., ТУ́ПЦЯТИ розм. (переступаючи з ноги на ногу, з місця на місце). Де-не-де стовбичать вартові (О. Гончар); (Одарка:) Геть і ти з моїх очей, не стовбич передо мною (Панас Мирний); — Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодні на вулиці перед нашими вікнами (І. Франко); Тепер трави підсихали не кошені, похмурі легіні й чоловіки стовбеніли біля хат (П. Козланюк); (Дрейсігер:) День у день в шинку стремлять (лежебоки), та до останнього пфенінга пропиваються (Леся Українка); — Прошу вийти й не стриміти мені під дверима (Ірина Вільде); — Лягай спати — чого манячиш, як привид? (С. Васильченко); — Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати, — казав дід Улас Марині (Панас Мирний).
Значення в інших словниках
- стовбеніти — стовбені́ти дієслово недоконаного виду Орфографічний словник української мови
- стовбеніти — СТОВБЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм. 1. Утрачати здатність рухатися, завмирати, ціпеніти від хвилювання, з переляку, розгубленості і т. ін. [Стеха (стовбеніє):] Ні, це не Андрія, це мана! (М. Кропивницький). 2. Те саме, що стовби́чити 1. Похмурі леґені й чоловіки стовбеніли біля хат (П. Козланюк). Словник української мови у 20 томах
- стовбеніти — -ію, -ієш, недок., розм. 1》 Утрачати здатність рухатися, завмирати, ціпеніти від хвилювання, переляку, розгубленості і т. ін. 2》 Те саме, що стовбичити 1). Великий тлумачний словник сучасної мови
- стовбеніти — СТОВБЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм. 1. Утрачати здатність рухатися, завмирати, ціпеніти від хвилювання, з переляку, розгубленості і т. ін. [Стеха (стовбеніє):] Ні, це не Андрій, це мана!. (Кроп., І, 1958, 486). 2. Те саме, що стовби́чити... Словник української мови в 11 томах