ВІДЛУНЮВАННЯ

ВІДЛУ́НЮВАННЯ

• ВІДЛУНЮВАННЯ

(від луна) — віршова форма; двовірш, другий рядок якого — вкорочений і складається з одного слова, що повно і точно римується з останнім словом попереднього рядка. Утворений у такий спосіб звуковий повтор, що нагадує луну, може мати виразне змістове навантаження. Форма В. відома в укр. книжній поезії 17 — 18 ст. (напр., "Ехо" у зб. "Млеко" І. Величковського, 1691), її використовували також поети пізніших часів:

Я Дуже сміливий: я не боюсь нікого

Слабого;

За правду битися готов я до загину

З-за тину.

(В. Самійленко).

В основі В. лежить гра слів і змісту, ця форма часто застосовується в сатир. творах.

Н. П. Чамата.

Значення в інших словниках

1. відлунювання — відлу́нювання іменник середнього роду  Орфографічний словник української мови
2. відлунювання — -я, с. Дія за знач. відлунювати й відлунюватися.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. відлунювання — ВІДЛУ́НЮВАННЯ, я, с. Дія за знач. відлу́нювати і відлу́нюватися. За кожним новим ударом [грому] не ставало чути відлунювання попереднього – а били один за одним (Ю.  Словник української мови у 20 томах
4. відлунювання — ВІДЛУ́НЮВАННЯ, я, с. Дія за знач. відлу́нювати й відлу́нюватися. За кожним новим ударом [грому] не ставало чути відлунювання попереднього — а били один за одним (Смолич, День.., 1950, 7).  Словник української мови в 11 томах