в'язь
• в'язь
1) Старовинне декоративне письмо, в якому букви й слова зливаються в суцільний орнамент. Використовувалося для оздоблення рукописів, стародруків (найчастіше в заголовках та на початку текстів), в ужитковому мистецтві — різьблення на камені, кістці, дереві, вишивання на тканині. Ознаки В. — сплетіння букв через зближення і взаємозаміну їхніх частин, вставляння однієї букви в іншу. В. почала з'являтися у візант. книгах з 11 ст., у пд. слов'ян — з 13 ст., у давньорус. книгах — з 14 ст. На Україні відомі зразки В. на гробниці князя Ярослава в Софійському соборі в Києві, в рукописних книгах — Пересопницькому євангелії (1556 — 61) та ін. і в стародруках: у виданнях Івана Федорова — Апостолі (1574), Острозькій біблії (1581), в "Києво-Печерському патерику" (1570), в "Анфологіоні" (1619) тощо.
2) З'єднання двох чи кількох букв в один складний знак або злиту групу знаків (напр., в інд. письмі деванагарі, в араб. письмі). Іл. с. 367.
■ Літ.: Запаско Я. П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. К., 1960; Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. М., 1979.
І. Я. Чепіга.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)