кларизм
клари́зм
• кларизм
(від лат. clarus — світлий, ясний)
- декадентська течія в рос. поезії і, меншою мірою, — в прозі й драматургії 1907 — 13. Представлена М. Кузміним (повість "Крила", 1907; зб. віршів "Куранти кохання", 1910), С. Городецьким (зб. віршів "Верба", 1913), О. Саксаганським та ін. Виникнувши всередині пізнього символізму, що на той час переживав творчу кризу, К. декларував повернення митців до "земної дійсності", її "прекрасної ясності". Але фактично кларнети відверталися від соціальних проблем, а дійсність їх цікавила лише в плані "веселої легкості бездумного життя", "безкінечно цілованих уст", "повені шампанського" і т. п. Тема "земного кохання", особливо характерна для К., трактувалася ним як оголена еротика (нерідко аномальна). Історично К. став зв'язною ланкою між символізмом і акмеїзмом, який далі розвинув худож. принципи К., зокрема його самодостатню вимогу "естетизації побуту" та показу конкретних подробиць і речей навколишнього світу. Нечисленна група К. повністю розчинилася в акмеїзмі.
■ Літ.: Кузмин М. О прекрасной ясности. "Аполлон", 1910, № 4; Городецкий С. Некоторые течения в современной русской поэзии. "Аполлон", 1913. № 1; Жирмунский В. Преодолевшие символизм. "Русская мысль", 1916, № 12; Кузмин М. Условности. Статьи об искусстве. Пг., 1923; Русская литература XX века. Дооктябрьский период. К., 1977.
В. П. Лета.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)