берег
БЕ́РЕГ, а, ч.
1. Край землі, що межує з поверхнею річки, озера, моря і т. ін.
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п'яний очерет Без вітру гнеться (Т. Шевченко);
Просто по Росі вгору видно високі скелисті покручені береги (І. Нечуй-Левицький);
На березі комашнею стоять і ходять люди (В. Винниченко);
Він з жахом позадкував від високого берега. Дунай темнів унизу, як прірва (О. Гончар);
Окуня й плітку, в'яза і плоскирку, карася і підлящика – будь-яку рибу можна спіймати у період нересту неподалік берега (з газ.).
2. чого і без дод. Суходіл, територія, що прилягає до річки, озера, моря і т. ін.
В 1895 році мене перенесено [переведено] на південний берег Криму, де я прослужив до 1897 р. (М. Коцюбинський);
Другий берег був покритий густим молодим ліском (Л. Мартович).
3. Край, узбіччя, обочина (шляху, провалля, ущелини і т. ін.).
Тихо тут, свіжо тут, вільно тут! Тільки пташки щебечуть, зашелестить, похилиться пшениця від вітру (а вона так і має своїм струнким стеблом по березі стежки) (М. Коцюбинський);
Пофарбовані в біле береги тротуару здавалися примарною стрічкою, яка розгорталась під ногами (О. Донченко).
4. перев. мн. Край тканини, посуду.
Принесу хвартух [фартух] дорогий – золотії береги (Сл. Гр.);
Ястшембський купив Василині дорогу червону хустку з зеленими берегами (І. Нечуй-Левицький);
Дівчата .. вишивали [гасло] на полотні. Одарка мережила крайки, Маланка гаптувала береги (К. Гордієнко);
Вінця, а також місця, де кінчається берег і починається дно миски, вкриті широкими смугами червені та вохри з вузенькими контурами описки (із журн.);
// Край книжки, зшитка, аркуша і т. ін.; поле (у 7 знач.).
Книжка з золотими берегами (Сл. Гр.);
Одну [кореспонденцію] по одній прочитував Начко уважно, робив на берегах знаки, криски або уваги червоним олівцем (І. Франко);
Плями на берегах [сторінок] таїли в собі приємні й неприємні згадки (Н. Рибак).
Словник української мови (СУМ-20)