веремія
ВЕРЕМІ́Я, ї, ж., розм.
1. Сильний крик, галас із метушнею, безладним рухом.
Зо всіми [всіма] миттю побратались [троянці], Посватались і покумались, Мов зроду тутечка жили; Хто мав к чому яку кебету, Такого той шукав бенкету, Всі веремію підняли (І. Котляревський);
[Степан:] Та що оце ти .. влізла в чуже подвір'я, здіймаєш веремію, та ще й силуєш мовчати? (М. Кропивницький);
Оленку мало не повалили з ніг .. Коли б не Павло, то, здається, й повік не вибралась з тієї тісноти і веремії (В. Кучер).
2. Вихор, круговерть, коловорот.
А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії (І. Багряний);
Зоїна постать поступово тане у веремії світлих сніжинок (О. Гуреїв);
// перен. Складні обставини зі швидким розвитком подій.
Попався у сю веремію [розправу над гайдамаками] і наш дідуган Тарасович, та якось викрутивсь (О. Стороженко);
[Всі:] Де не взявся сірий вовк – От так веремія! Теслярівна ковалю Кинулась на шию (І. Кочерга).
Словник української мови (СУМ-20)