взір
ВЗІР (УЗІ́Р), взо́ру, ч., рідко.
1. Зовнішній вигляд кого-, чого-небудь.
Як узір хороший у сіна – зелене, то й сіно в ціні (Сл. Гр.);
// Зразок кого-, чого-небудь.
В тоті [ті] часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина (В. Стефаник).
2. Те саме, що взіре́ць 2.
Настя розгорнула взір, на котрому була вимальована райська птиця в гірлянді з чудових рож усякого кольору (І. Нечуй-Левицький);
Спасибі ж, руки, вам за взори ці квітучі (М. Рильський);
Десь років двадцять, певне, вже пройшло Гіркої долі, вдовиної долі, Відколи клала я узір на тло Цієї рясно вишитої льолі (М. Бажан).
3. діал. Зір, погляд.
Жандарм надармо натужував взір і слух – годі було добачити або почути що-небудь (І. Франко);
Востаннє взір борця зайнявся з гніву і з стогоном в несилі тяжкій згас (М. Старицький).
◇ (1) На взір:
а) на вигляд, зовні.
Не коштовний на взір Вельми простий убір. Тільки шабля в камінні аж тає [тане] (П. Грабовський);
Гетьман [Мазепа] був суворий, гарний на взір (Ю. Мушкетик);
б) на зразок, як зразок кого-, чого-небудь.
А дівчина ота спитала: – Тітко Маріє, чи сюди кизяка в глину не треба більш? – і показала в жмені кавалок, що принесла на взір (А. Головко);
в) (чий, кого, чого) подібно до кого-, чого-небудь, як хтось, щось.
[Антей:] Будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)