вишіптувати
ВИШІ́ПТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ШЕПТАТИ, пчу, пчеш, док., що і без прям. дод., розм.
1. Пошепки говорити, висловлювати, розповідати що-небудь.
– Що це? – ледь вишіптує Юрко з перестраху (П. Козланюк);
– А відки се має бути лист? – спитала вона. – Місцевий, – ледве вишептала я, закриваючи лице хусткою (І. Франко);
“Нехай Бог простить”, – вишептали його губи (Б. Лепкий);
Вночі таткове ліжко мусить бути поряд з Дарчиним, щоб можна вишептати, витрясти з наболілої душі всі болі й сумніви (Ірина Вільде).
2. заст. Лікувати шептанням, замовлянням.
Довго знахурка вишіптувала і над Хведором, і над воском, і над водою (Панас Мирний);
Кликали бабу. Вишіптувала “з ручок і ніжок”, виливала переполох (С. Васильченко);
І що ми вже Грицькові не робили, – вишіптували, терли, .. свячене зілля клали на потилицю, .. – не помогло (Л. Костенко);
[Вареник:] Бабу Репиху покличте, щоб злизала або вишептала! (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)