водянка
ВОДЯ́НКА, и, ж.
1. Хвороба, що виникає внаслідок порушення водно-сольового обміну й проявляється в надмірному скупченні рідини у тканинах чи порожнинах.
Обличчя – жовті і сірі, і такі запалі, що сама шкіра обпинала лицеві кості; або, як не запалі, то опухлі від водянки (В. Барка);
Сам досиджує життя на причілку, насуплений, обрезклий, безнадійно хворий на водянку (О. Гончар);
Пізно звернувся Шевченко за допомогою до лікаря, хоча ознаки його хвороби – “водянки” – були задовго до того явно помітні (із журн.).
2. розм. Водяна мозоля або пухир.
На ногах поздималися великі водянки, й вони гостро різали й пекли вогнем (Г. Епік);
Федір бив і бив веслом у дужі груди води, рвався через .. латаття. Хлипкі водянки схопилися на долонях (Ю. Мушкетик).
3. розм. Діжка для води.
Стоїть кухоль на водянці, – піди та й напийся (Сл. Гр.);
У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки (Панас Мирний);
На душі нудить. Хіба води напитися? Злізла [Христина] з полу, пройшла в сінці до водянки й напилася. І ніби одлягло від серця (Б. Антоненко-Давидович);
– Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води мені! – гукає батько, а води немає. Всі метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу і полили Володька (У. Самчук).
4. Болотяна або лісова рослина родини водянкових.
Цвіте водянка дика (Є. Гуцало);
Водянка чорна, голубець, – це вічнозелений, дуже галузистий кущик завдовжки 20–60 см (з наук.-попул. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)