вівтар
ВІ́ВТА́Р, ві́втаря́, ч.
1. У давніх народів – місце для жертвоприношень; жертовник.
Вівтар жертовний богові Аресу такий там скіфи возвели, що ну! (Л. Костенко);
Правителі Херсонеса поставили бронзову статую Діофанта у повному озброєнні в акрополі міста біля вівтаря найбільш шанованої богині (з навч. літ.).
2. Відокремлене іконостасом підвищення в церкві, де розташований престол.
Після Апостола Филін виніс з вівтаря дванадцять засвічених ставників (І. Нечуй-Левицький);
Зайшов Сидір до церкви, православні дивляться на попа й на вівтар (М. Малиновська);
Через рівні проміжки часу священик виходить з вівтаря, читає одну й ту ж коротку молитву, а всі присутні кланяються (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)