війнути
ВІЙНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., чим.
1. також без дод. Однокр. до ві́яти 1–3.
Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок);
Гашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфічним духом льоху (М. Коцюбинський);
Він [кінь], здибившись, сердито війнув на дядьків своїм султанисто розпущеним хвостом (О. Гончар).
2. чим, безос., перен. Викликати відчуття чого-небудь, нагадати собою про що-небудь.
На нього війнуло романтикою дитинства, і роки наче зсунулися назад (О. Гуреїв);
Зі скрині війнуло, мов з домовини, чимсь далеким і похоронним (І. Цюпа).
3. розм. Те саме, що майну́ти 2.
Чиясь тінь війнула за вікном.
◇ (1) Війну́ти (майну́ти) хвосто́м – швидко, несподівано вийти, зникнути, піти, поїхати і т. ін. куди-небудь або звідкись.
Поїзд тільки війнув перед його носом хвостом і поринув у затінок густого грабового лісу (Ю. Смолич);
Хвостом війнула [Зіна] і – з двору! Мовляв, у цеху їх [дівчат] знайду (Яків Баш);
Хлопчик, вибравши підходящий момент, хвостом майнув на вулицю (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)