вістувати
ВІСТУВА́ТИ¹, у́ю, у́єш, недок., уроч.
1. що і без прям. дод. Давати вісті; сповіщати.
Сотні разів спалахували вогні салютів над Москвою, вістуючи про нові і нові перемоги (М. Бажан);
Місто будилося, із замкової галереї вістував сурмач городянам початок нового дня (Р. Іваничук);
// військ., заст. Доповідати командирові.
Нові й нові козаки увіходили. Вістували йому, полковнику. Шапки до Бога здіймали (Г. Колісник).
2. що, рідко. Те саме, що віщува́ти 1.
Ніщо не вістувало наближення страшної небезпеки (І. Білик);
[Фауст:] То дзвонів гук; чи не вістує він День великодній змученому світу? (М. Лукаш, пер. з тв. Й.-В. Гете).
Словник української мови (СУМ-20)