вістун
ВІСТУ́Н, а́, ч.
1. Той, хто приносить звістку.
Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях!? (І. Франко);
Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови (С. Тельнюк);
// заст. Розвідник, дозорець.
Швед озирнувся, чи не підслуховує хто. – Вістун дав знак, що якась частина надтягає (Б. Лепкий).
2. іст. Військовий чин у козацьких військах та деяких українських арміях минулого.
Прийнятими в Українській Галицькій армії ступенями були для підстаршини: старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник, булавний, бунчужний (з наук.-попул. літ.);
// Військовий чин у сучасних громадських об'єднаннях козаків.
У Війську Запорозькому для рядового складу встановлені такі звання: козак, значковий; для підстаршини: молодший вістун, вістун, старший вістун, молодший чотар, чотар та старший чотар (із журн.).
3. перен. Те саме, що ві́сник 2.
Так той вітер шалений, вістун громогніву і зливи, десь аж в байраки забіг і знесилений впав там на землю (П. Тичина);
Побачили усі, як птах, вістун весни, Із світанкової упав височини (І. Нехода);
Передчуття не омилило його, бувши не так завбаченням подій, як вістуном внутрішньої потреби (В. Підмогильний).
Словник української мови (СУМ-20)