вістун

ВІСТУ́Н, а́, ч.

1. Той, хто приносить звістку.

Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях!? (І. Франко);

Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови (С. Тельнюк);

// заст. Розвідник, дозорець.

Швед озирнувся, чи не підслуховує хто. – Вістун дав знак, що якась частина надтягає (Б. Лепкий).

2. іст. Військовий чин у козацьких військах та деяких українських арміях минулого.

Прийнятими в Українській Галицькій армії ступенями були для підстаршини: старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник, булавний, бунчужний (з наук.-попул. літ.);

// Військовий чин у сучасних громадських об'єднаннях козаків.

У Війську Запорозькому для рядового складу встановлені такі звання: козак, значковий; для підстаршини: молодший вістун, вістун, старший вістун, молодший чотар, чотар та старший чотар (із журн.).

3. перен. Те саме, що ві́сник 2.

Так той вітер шалений, вістун громогніву і зливи, десь аж в байраки забіг і знесилений впав там на землю (П. Тичина);

Побачили усі, як птах, вістун весни, Із світанкової упав височини (І. Нехода);

Передчуття не омилило його, бувши не так завбаченням подій, як вістуном внутрішньої потреби (В. Підмогильний).