глитати
ГЛИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., що.
1. Ковтати перев. жадібно, квапливо.
Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали (І. Котляревський);
А він їв, усе глитав: то хапав шматки хліба і набивав ними рота, то хапався за гарячу яєчню, глитав мандрики... (Д. Мордовець);
Глитаючи її [воду] у борсанні безсилім, Примару смерті я побачив віч-на-віч (М. Рильський);
* У порівн. Все одхиляє [Мишко] убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці (С. Васильченко).
2. перен. Вбирати, засвоювати, сприймати.
Вони, як вівці з кошари, збились до того тину й, встромивши голови між залізні прути тину, жадно глитали ті згуки (В. Винниченко);
В ім'я тієї Романової мрії він глитав тую гірку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав (І. Багряний);
// Багато, захоплено читати.
Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає (С. Васильченко).
Словник української мови (СУМ-20)