кожушина
КОЖУШИ́НА, и, ж.
1. Те саме, що кожу́шо́к 1, 2.
– Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бігати! (Панас Мирний);
Смішний він своїм чудернацьким одягом: у червоних гонведських вузеньких штанцях і в гусарській кожушині, а сам тонкий і високий (А. Чайковський);
Забрала [Христина] сорочки та кожушину, взяла за руку Васька – й мерщій з хати (Б. Антоненко-Давидович);
Я морозу не боюсь! – В кожушину одягнусь (Г. Бойко);
До початку XX ст. кожухи й кожушини були білими (з наук.-попул. літ.);
// зневажл. Ношений, поганенький кожух або кожушок.
По смітнику [довелось] Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою (Т. Шевченко);
Люди минають хлопчину, .. Латану скрізь кожушину Вітер, як ніж, пробива (Д. Павличко).
2. Вичинена овеча шкура, а також шматки старого кожуха.
Пахло кожушиною i козацькими онучами... (В. Сосюра);
Терентій .. іде до дверей і зупиняється біля порога, ворушачи перед собою великими, з кожушини рукавицями (М. Стельмах);
Узутий був [чоловік] у великі розтоптані валянці, обшиті рудою кожушиною (Ю. Збанацький).
Словник української мови (СУМ-20)