котити
КОТИ́ТИ, кочу́, ко́тиш, недок.
1. що. Пересувати круглий предмет у певному напрямі, обертаючи його.
Галя помагала йому, то котила м'яча, то підставляла свою паличку (Панас Мирний);
Спішить до діла люд; Тут валка камінь котить, Там молоти кують (І. Франко);
Панськi дiти обручики котять, м'ячиками перекидаються, усi такi бiленькi, чистенькi, в черевичках гарнесеньких (В. Винниченко);
Вони тягали міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила (С. Скляренко);
Зігнувшись, котила [шинкарка] чималу бочку з горілкою, їй допомагав босий наймит у жилетці (Ю. Мушкетик);
Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мішки, випадково дізнався вражаючу новину (В. Чемерис);
У селі розповідають, що коли напали татари, місцеві люди котили на них з Ласок каміння (Г. Пагутяк);
Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору (І. Роздобудько);
// кого, що. Везти, переміщати на колесах.
Німець чогось мугикнув, а на другий день на диво всій Одраді звелів до току машину котити, недогар'я молотити (Панас Мирний);
Біженці котили на двоколках убогий свій скарб (О. Довженко);
Солдати в повному лаштунку стiкалися на Городецьку, котили гармати, везли скринi з амунiцiєю (Р. Андріяшик);
Позаду новгородських пішців котили грецькі вози (І. Білик);
Порожнім коридором молодий кремезний медбрат котив каталку (Люко Дашвар).
2. що. Рухати силою течії, вітру і т. ін.
Вітер в гаї нагинає лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе (Т. Шевченко);
Котить .. безодня безмірні вали, І від жаху всі снасті в човні загули (Леся Українка);
Внизу котив Дніпро свої хвилі (З. Тулуб);
Море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність (О. Бердник);
Вітер котить вулицею якийсь пожмаканий шматок газети. Шарудить листя (В. Лис);
* Образно. Чути, котить прохолоду В плавнях вітер легкокрилий (М. Шпак).
3. розм. Те саме, що ї́хати 1.
Панни засумували та все поглядали на вікна, чи не котять гості з гори у двір (І. Нечуй-Левицький);
Звільна котили [вози] по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих (І. Франко);
Кілька разів шофер зупинявся в селах.., скидав ящики з посудом і залізом і, весело наспівуючи, котив далі (В. Кучер);
Уже в машині, коли вони котили по темному нічному шосе, Лукас спитав..: – Чи то не ти наслав на мене цього містера Ора? (П. Загребельний);
Автобус котить по свіжонастеленому асфальті в напрямку Сум (О. Авраменко).
4. розм. Те саме, що коти́тися¹ 2–4.
Темні, аж сині [хмари], клекочуть, здіймаються здоровенними клубками і котять одно проти другого (Панас Мирний);
Коли вийшли з хати на подвір'я, по небу котив повновидий місяць (П. Панч);
Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя (В. Малик);
Іван був справді розчулений, сльози котили у нього з очей (В. Лис).
5. розм. Те саме, що текти́ 1.
Між горами котить річка глибока (Марко Вовчок);
Котить, грюкає велетенська хвиля (Ю. Яновський);
Багнюка з верхів'їв летіла ракетно, котила потопом, трощила все на своєму шляху (О. Гончар).
◇ (1) Коти́ти / покоти́ти бо́чку на кого – наговорювати щось на кого-небудь, безпідставно звинувачувати когось у чомусь.
Начальник управління котив на нього, Грека, бочку. Це спочатку здивувало Василя Федоровича, а далі обурило (Ю. Мушкетик);
Кляну свій язик слизький, що стільки наязичив, сподіваючись вуйкові угодити, на самого товариша Сталіна бочку котив (В. Дрозд);
Стосенко вдачі був доброї, товариської: коли ти з ним ладком, то й він на тебе не покотить бочку (Є. Гуцало);
– Поясни тепер, – вимогливо сказав він, – чому це ти на полковника Урилова бочку покотив? Хіба те, що він казав, було неправдою? (Л. Кононович);
(2) Хоч гарма́ти коти́:
а) міцний, з надійною опорою.
Лід кріпкий, хоч гармати коти (Номис);
б) (зі сл. спати, заснути і т. ін.) дуже міцно (про сон).
А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне (Т. Шевченко);
Я на лихо сплю так міцно, що хоч гармати коти, то не прокинусь (І. Нечуй-Левицький);
Коли ж тепер забула про зневагу, то заснула .. таким твердим сном, що хоч гармати коти, то не добудишся (Л. Мартович).
Словник української мови (СУМ-20)