купайла

КУПА́ЙЛА, КУПА́ЙЛО, КУПА́ЛА, КУПА́ЛО, а, ч. і с., нар.-поет. (з великої літери)

1. У дохристиянських віруваннях Бог родючості, земних плодів, радості, згоди та кохання.

– Купайло, Купайло! Де ти зимувало? (з народної пісні);

Десь там по селах бігли дівчата понад воду топити Купайла (К. Гриневичева);

Основними дійовими особами на магічному святі були опудала Купайла та Марени (з наук.-попул. літ.).

2. Народне свято з танцями, співами, стрибанням через вогонь і т. ін, що первісно відзначалося на честь цього божества.

А от вже на ігрищах, на Купала, весною .. у ворона, у хрещика, – тут вона рада була грати з подругами (Г. Квітка-Основ'яненко);

Я з них [волошок], та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела (І. Багряний);

Пригадую, як ми, діти, зламували на Івана Купала гільце, прикрашали його стрічками, стружками, паперовими квітами (Є. Гуцало);

Уже в Карпатах на Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах (Любко Дереш);

З Сонцем пов'язані обряди періоду від свята Купала до Петрівки (з наук. літ.);

// Час, коли справляють свято.

Під самого Купала .. Ми папороть шукати Ходимо по лісах (Дніпрова Чайка);

Іван стояв заквітчаний, як гільце на Купайла (М. Коцюбинський);

Постривайте, та завтра ж, здається, день літнього сонцестояння, сьогодні Купайла, купальські вогні (Д. Гуменна);

Годилося очищатися водою, причому воду слід було брати з криниці, викопаної саме в переддень Купайла (з наук.-попул. літ.).

Словник української мови (СУМ-20)