литвини
ЛИТВИ́НИ́, и́ні́в, мн. (одн. литви́н, и́на́, ч.; литви́нка, и, ж.), заст.
1. Литовці.
Подумайте лиш, я не бачила ніколи литвина й на очі, а тут довідуюся, що я сама говорю по-литовськи (Л. Мартович);
Литовські пани завзялися не давати Києва Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою литвина, Мартина Гаштовта (М. Грушевський);
Комендант Кезгайло, високий худий литвин, чекає наказу (І. Кочерга);
Коли взяти національний склад литовсько-руської аристократії, то природних литвинів серед неї було дуже небагато: переважали старі українські й білоруські князівські та боярські фамілії (з наук. літ.).
2. Білоруси.
Литвинами у нас прозвали їх [білорусів], бо вони були довго під литовським пануванням, а справжня Литва – то зовсім чужий народ, і говорить зовсім для наших незрозуміло (М. Драгоманов);
– А чого не знати [де чоловік]? Воював у Лівонії. Їм обіцяли, обіцяли заплатити. То вони з хлопцями знялись і пішли додому. Та по дорозі щось там заїлись із литвинами. Та так добре, що й досі в узилищі [у в'язниці] в Слуцьку (Ю. Логвин);
Дуже коротке, побіжне визначення інтермедій є в курсі поетики 1736–1737 рр. викладача Києво-Могилянської академії Митрофана Довгалевського, який писав про те, що в комедії, під якою він у цьому разі розумів інтермедії, виступають персонажі незначні – голова родини, литвин (білорус), циган, козак, єврей, поляк і вихідці з інших народів (з наук. літ.);
Білоруський селянин називав свою мову “простою”, а себе “руським” або “литвином” (з наук. літ.).
3. Поліщуки; підгрупа поліщуків.
Тут і полтавці, й польщаки, й київці, литвини, і діти, й старі (В. Винниченко);
У структурі української нації виділяються такі етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки (у західноукраїнських областях), поліщуки, пінчуки, литвини (в районі Українського Полісся) (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)