мести
МЕСТИ́, мету́, мете́ш; мин. ч. мів, мела́, мело́; наказ. сп. мети́, меті́м (меті́мо), меті́ть; недок.
1. що і без дод. Видаляти з якої-небудь поверхні сміття, пил, сніг мітлою, віником і т. ін.; підмітати.
Добра дівка – як старости йдуть, тоді мете (Номис);
– Не буду мести твоєї половини сіней та виносити твого сміття, – сказала Мелашка (І. Нечуй-Левицький);
Гладкий сторож мів алею старанно, повагом (Л. Дмитерко);
* Образно. В червоних штанях аксамитних [оксамитних] Матнею улицю мете, Іде козак (Т. Шевченко);
// чим. Волочачи що-небудь по поверхні, здіймати сніг, куряву тощо.
Метучи розкритими полами кожуха іскристий сніг, поволі пішов [Левко] до стайні (М. Стельмах).
2. що. Піднімаючи в повітря, розвівати, розносити що-небудь (про вітер, бурю тощо).
Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі (Панас Мирний);
Опадає листя, його метуть вітри (В. Кучер);
// без дод. Піднімати в повітря часточки пилу, снігу і т. ін., розвівати, розносити їх (про хуртовину, суховій і т. ін.).
Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон Сніг горбами наросте (Я. Щоголів);
Це в степу увостаннє суховії метуть. До щитів розподільних поливальниці йдуть (М. Шеремет);
// безос.
– Ну й погода! Насилу добралася до вас. Мете – світу Божого не видно (Д. Бедзик).
3. перен., розм. Швидко прямувати, бігти.
[Карпо:] На, та й мети швидше з хати. (Дає сто рублів і випиха Агапона за поріг) (М. Кропивницький);
– Бач, як мете [наймит] до воріт. І подасться, чортове одоробло, в економію (М. Стельмах).
◇ (1) Мести́ як (мов, ні́би і т. ін.) помело́м (мітло́ю) що і без дод. – брати, забирати, знищувати і т. ін. все підряд; нічого не залишати.
Наїзниця скакала І військо немале вела, Собою всіх людей лякала І все, мов помелом, мела (І. Котляревський);
(2) Хоч ві́ником мети́ – нема нікого, нічого, зовсім порожньо десь.
Пусто було і на Ринковій площі, хоч мети віником (П. Козланюк).
Словник української мови (СУМ-20)