нагло
НА́ГЛО.
Присл. до на́глий.
– Скажи, коню, до кого це Ви так нагло гнались? (Т. Шевченко);
Так море іноді всю ніч дрімає, І нагло хвилями, як крилами, заб'є (О. Олесь);
Йому здавалось, що всі його нагло покинули (В. Підмогильний);
Стрілянина так же нагло замовкла, як і спалахнула (І. Багряний);
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні (В. Стефаник);
– Хіба ти не чула, як уся Ковалівка загула проти тієї вашої статейки?. Нащо ж так нагло брехати? (В. Кучер).
Словник української мови (СУМ-20)