нагукувати
НАГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., НАГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. тільки недок. Час від часу кричати.
Двірник у білому фартусі з мітлою нагукує: – Проходь звідсіль (В. Кучер).
2. кого і без прям. дод. Кликати, запрошувати когось куди-небудь, до кого-небудь.
– Хтів тікати з того видовиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов. А вони вже папірчики на вогні палять, речі пакують (Ю. Яновський);
– Я знаю, ти зараз можеш нагукати солдата, але не клопочися даремно, – вони мене не впіймають (В. Кучер).
3. тільки док., на кого. Вилаяти кого-небудь з криком, у різкому тоні; накричати на кого-небудь.
Коли батько нагукає на його, він .. піде з двору (Панас Мирний);
– Чого це я, справді, так-о на Оксану нагукав? Чим вона винувата, що той чортяка її до мене підослав? (Грицько Григоренко).
Словник української мови (СУМ-20)