назустріч
НАЗУ́СТРІЧ.
1. присл. У напрямку, протилежному до того, в якому хто-, що-небудь рухається, наближається.
Стрів [Антін] несподівано Марту. Ішла назустріч (М. Коцюбинський);
Колона машин саме спускалась в угорські рівнини. Назустріч котились широкі, як море, степи (О. Гончар).
2. у знач. прийм., з дав. в. Уживається при позначенні напрямку, протилежного до того, в якому хто-, що-небудь рухається, наближається, перебуває і т. ін.
Боса стала [Катерина] серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один, верхами (Т. Шевченко);
Карпо вирвав із кільця кавалок ковбаси, пішов назустріч Микиті (Григорій Тютюнник);
Цибулини лілій бубнявіли від весняної життєдайної сили, й стебла витикалися з землі назустріч сонцю (О. Довженко);
// Уживається при позначенні напрямку, що веде до зближення з ким-, чим-нсбудь.
Вона підійшла і схилилася над Юрою. Юра потягся назустріч їй, весь затремтівши й завмерши від щастя (Ю. Смолич);
– Подайти один одному руки. Він [Сторожук] узяв наші руки, силоміць спробував зблизити їх. Бобова рука подалась мені назустріч (Є. Гуцало).
Словник української мови (СУМ-20)