пестун
ПЕСТУ́Н, а́, ч.
1. Той, кого надмірно пестять, якому догоджають, потурають у всіх бажаннях і примхах.
Добриня .. не відходив від свого пестуна [Володимира], жив у Новому городі, біля княгині (С. Скляренко);
Учителька радіє, що її пестун [Володя] так усе знає, дає й дає йому нові книжки (У. Самчук);
* Образно. Далеко й лунко оддавався голос солов'я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку (С. Васильченко).
2. заст. Той, хто доглядає й виховує дитину, прищеплюючи їй певні погляди, навики, правила поведінки.
◇ (1) Песту́н (песті́й, улю́бленець) до́лі (форту́ни) – той, кого дбайливо доглядають, якому потурають у бажаннях і примхах або кому таланить у житті.
Не приходила ніколи панотцеві думка про смерть. Як же? Він – “пестій долі” – та мав би вмирати?! (Л. Мартович);
Мати всім керувала, старші сини заробляли, а меншенький був пестуном долі й надією сім'ї (Л. Дмитерко);
А був же ти [поет Назон] улюбленцем долі, солодкоголосий, і ніжно, і щедро люблений, на всю волю купався в обіймах римських гетер, у п'янких пахощах лавра (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)