Словник української мови у 20 томах

повідати

ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти.

ПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., що, ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, ві́м, віси́; мин. ч. пові́в, віла́, ло́; док., що.

1. Розказувати, розповідати.

Спершу заспів, а за ним – і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання (Панас Мирний);

А маленьким діточкам, що лягають спати, ми хорошу казочку будем повідати (Н. Забіла);

Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію (М. Рильський);

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);

// у знач. вставн. сл. Уживається при вказуванні джерела інформації.

Небіжчик Лесь, повідають, убивав її [Лесиху] тяжко за молодих літ (І. Франко);

// Повідомляти кому-небудь щось.

Що се! лящать солов'ї, – Голосно всім повідають Мрії сердечні мої (А. Кримський);

Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям про одну смерть (С. Скляренко);

// Повіряти що-небудь комусь.

Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (З. Тулуб);

Граючи, він низько схиляв голову до баяна, наче той повідував йому щось інтимне (О. Гуреїв);

– А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти (М. Старицький);

І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (А. Шиян);

// Ділитися з ким-небудь чимсь (звичайно горем, печаллю, радістю).

– Кому ж повідаєш горе своє, як не рідній дитині (А. Хижняк);

О стрічі мить неповторима [неповторна]! Кому повім журбу мою (В. Сосюра).

2. Казати що-небудь.

– Ой, а як же я верну зі школи без кожуха! – повідає хлопець (І. Франко);

– Царство небесне їй! – повідав Рубець. – Отруїлася (Панас Мирний);

// Відповідати, відказувати.

– Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати (Л. Мартович);

Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав (Леся Українка);

Не знайшов я слів, Щоб привидові що-будь відповісти, Та й що ж би справді я йому повів, Коли не мав про його сина вісти [вісті]? (І. Франко).

Словник української мови (СУМ-20)

Значення в інших словниках

  1. повідати — пові́дати дієслово доконаного виду повіда́ти дієслово недоконаного виду  Орфографічний словник української мови
  2. повідати — I пов`ідатидив. повідати. II повід`ати-аю, -аєш і повідувати, -ую, -уєш, недок., повідати, -аю, -аєш і повісти, -вім, -віси; мин. ч. повів, -віла, -віло; док., перех. 1》 Розказувати, розповідати. || у знач. вставн. сл.  Великий тлумачний словник сучасної мови
  3. повідати — повіда́ти говорити (ст)  Лексикон львівський: поважно і на жарт
  4. повідати — ПОВІДОМЛЯ́ТИ кого, рідше кому (доводити до чийогось відома), СПОВІЩА́ТИ, ДАВА́ТИ ЗНА́ТИ кому, ВІСТУВА́ТИ кому, ПОВІСТУВА́ТИ кому, ПОВІДА́ТИ (ПОВІ́ДУВАТИ) кому, ЗВІЩА́ТИ розм., ЯСИ́ТИ заст., ДОВО́ДИТИ кому, діал., ОСВІ́ДЧУВАТИ кому, діал.  Словник синонімів української мови
  5. повідати — ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти. ПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, ві́м, віси́; мин. ч. пові́в, віла́, ло́; док., перех. 1. Розказувати, розповідати.  Словник української мови в 11 томах
  6. повідати — Повіда́ти, -да́ю, -єш сов. в. повісти, -вім, -віси, гл. Говорить, разсказывать, разсказать. Ой карабин на стілочку, карабин на клинку, повідає губернатор: шкода тебе, синку. Чуб. V. 1004.  Словник української мови Грінченка