повідати
ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти.
ПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., що, ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, ві́м, віси́; мин. ч. пові́в, віла́, ло́; док., що.
1. Розказувати, розповідати.
Спершу заспів, а за ним – і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання (Панас Мирний);
А маленьким діточкам, що лягають спати, ми хорошу казочку будем повідати (Н. Забіла);
Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію (М. Рильський);
Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);
// у знач. вставн. сл. Уживається при вказуванні джерела інформації.
Небіжчик Лесь, повідають, убивав її [Лесиху] тяжко за молодих літ (І. Франко);
// Повідомляти кому-небудь щось.
Що се! лящать солов'ї, – Голосно всім повідають Мрії сердечні мої (А. Кримський);
Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям про одну смерть (С. Скляренко);
// Повіряти що-небудь комусь.
Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (З. Тулуб);
Граючи, він низько схиляв голову до баяна, наче той повідував йому щось інтимне (О. Гуреїв);
– А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти (М. Старицький);
І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (А. Шиян);
// Ділитися з ким-небудь чимсь (звичайно горем, печаллю, радістю).
– Кому ж повідаєш горе своє, як не рідній дитині (А. Хижняк);
О стрічі мить неповторима [неповторна]! Кому повім журбу мою (В. Сосюра).
2. Казати що-небудь.
– Ой, а як же я верну зі школи без кожуха! – повідає хлопець (І. Франко);
– Царство небесне їй! – повідав Рубець. – Отруїлася (Панас Мирний);
// Відповідати, відказувати.
– Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати (Л. Мартович);
Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав (Леся Українка);
Не знайшов я слів, Щоб привидові що-будь відповісти, Та й що ж би справді я йому повів, Коли не мав про його сина вісти [вісті]? (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)