поема
ПОЕ́МА, и, ж.
1. Жанр віршованого оповідного твору.
Поема – жанр, який розвивається на межі епосу і лірики, навіть драми, синтезуючи, вільно вбираючи в себе всі існуючі засоби й прийоми (з газ.).
2. Великий поетичний оповідний твір.
Поема [“Прометей” А. Малишка] відзначається чистотою мови, прозорою ясністю образів (з наук. літ.);
Ввечері Юра сидить над товстезним томом Пушкіна, розгорнутим на поемі “Полтава” (Ю. Смолич);
// Великий прозовий твір, що відзначається глибиною змісту і широким охопленням подій.
Не повторюватимемо відоме: як Пушкін дав Гоголю сюжет “Мертвых душ”. Він віддав усього-навсього анекдот, а Гоголь зробив з нього поему (О. Донченко);
* Образно. [Любов:] Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття (Леся Українка);
* У порівн. Світ Здається викінченим, як поема Митця старого (М. Рильський).
3. перен. Що-небудь прекрасне, величне, піднесене, що глибоко впливає на почуття, уяву.
Навіть мовчки їхати цієї тихої ночі, .. розмовляти одними очима – це ж ціла поема (С. Васильченко);
Село Верба. На обрії – химерна Поема гір (М. Рильський).
4. Вільної форми музичний твір ліричного або програмного характеру.
Одним із провідних творів композитора [Ревуцького] є кантата-поема “Хустина” (на слова Т. Г. Шевченка) для хору, солістів, фортепіано і оркестру (з газ.);
* Образно. Море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)