покрикувати
ПОКРИ́КУВАТИ, ую, уєш і рідко ПОКРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Кричати (у 1–4 знач.) час від часу.
Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою .. А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує “віват!” (Т. Шевченко);
Серединою вулиці, підскакуючи на вибоїнах, мчали санки, покрикували візники, тендітно дзвеніли дрібні дзвіночки на упряжі (Ю. Збанацький);
Уночі сови та сичі покрикували у йому [палаці] на всю околицю (Панас Мирний).
2. на кого і без дод. Кричати час від часу на когось, примушуючи щось робити; командувати ким-небудь, підганяти когось, розпоряджатися.
Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей (М. Коцюбинський);
Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. – Ану, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! – покрикали панські доглядачі (І. Франко);
Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно (О. Гончар);
Кирило покрикував на конята, а сам ішов за боронами, піднімав їх час від часу і вибирав кільчастий дріт, що зачіплювався за зубки (Мирослав Ірчан).
Словник української мови (СУМ-20)