поманити

ПОМАНИ́ТИ, аню́, а́ниш, кого, що і без прям. дод.

Док. до мани́ти.

Цибулько знову розплющив очі, поманивши до себе поглядом комісара (В. Кучер);

У перерву Максим Сергійович пальцем поманив Івана Залізняка (В. Собко);

Дядьки та тітки .. за [панським] двором жили, а туди заходили тільки вряди-годи, щоб часом поманити її [Катрю] сухарем з остюками (Панас Мирний);

Поманили мене вогники на Донецький край, поманили та й затримали, – пишу матері: “Прощай!” (М. Рудь);

Як марево поманила [земля Маланку] і як марево щезла (М. Коцюбинський);

Чи захоче Тоня із ним дружити? Чи тільки так поманить, полегковажить та й майне далі? (О. Гончар).

Значення в інших словниках

1. поманити — помани́ти дієслово доконаного виду  Орфографічний словник української мови
2. поманити — -маню, -маниш, перех. і без додатка. Док. до манити.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. поманити — КЛИ́КАТИ (голосом, жестом просити наблизитися, обізватися, зайти тощо), ПОКЛИКА́ТИ розм., ЗВА́ТИ розм.; ГУКА́ТИ, НАГУ́КУВАТИ (голосно); ВОЛА́ТИ (голосно, просячи допомоги); МАНИ́ТИ, ПРИМА́НЮВАТИ (просити підійти, роблячи певні знаки рукою...  Словник синонімів української мови
4. поманити — ПОМАНИ́ТИ, маню́, ма́ниш, перех. і без додатка. Док. до мани́ти. Цибулько знову розплющив очі, поманивши до себе поглядом комісара (Кучер, Чорноморці, 1956, 281); У перерву Максим Сергійович пальцем поманив Івана Залізняка (Собко, Звич.  Словник української мови в 11 томах
5. поманити — Помани́ти, -ню́, -ниш гл. Поманить.  Словник української мови Грінченка