попихач
ПОПИ́ХАЧ, а, ч., розм.
1. Той, хто служить де-небудь, у кого-небудь як виконавець дрібних доручень.
Прийшов він до Києва ще хлопцем, як йому було двадцять літ, спершу був за хлопця-попихача у галантерейній крамниці, тоді дослужився до прикажчика (Б. Грінченко);
Підозріваю, що куховаркою, як і нянькою, була властиве вона [пані], а служниця, дівча літ 12-ти, була тільки попихачем (Леся Українка);
// Той, хто служить у кого-небудь; слуга, служник.
– Що я тут? – наймичка, попихач. А там – сама хазяйкою буду... (Панас Мирний);
Гервасія Салогана і досі звуть не управителем, а теж економом, і це неабияк шкрябає гоноровитого попихача (М. Стельмах).
2. перен., зневажл. Той, яким кожен розпоряджається, виявляючи свою зверхність.
Роздразнена Андрієва уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки (І. Франко);
Роман – людина ніжної і сумирної вдачі .. При його м'якому характерові іншим, зубатішим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується (О. Гончар);
* У порівн. Я наче той попихач: куди пхнуть, туди і йду (Номис);
// Той, хто добровільно прислуговує кому-небудь.
– А ми... панськими попихачами повиростали, надією князів, воєвод та їхніх дозорців поробилися (Іван Ле);
На Прагу кинулись [палії], на Відень і Париж, знайшли попихачів в Софії й Будапешті, щоб і на нас підняти руку, врешті (С. Голованівський).
Словник української мови (СУМ-20)