посвист
ПО́СВИСТ, у, ч.
Характерний свистячий звук, який видає людина або тварина; свист.
До пізнього вечора гомоніла над ставом вербівська молодь. Як стемніло – десь чулися дівочі пісні і одчайдушні вигуки, посвисти парубків (А. Іщук);
Зрідка тишу степову протне посвист ховраха (О. Десняк);
Від солов'їного посвисту й тьохкання, від усього пташиного дзвону, здавалося, дзвеніли дзеркальні плеса... (І. Волошин);
// Короткий, уривчастий свист, що служить умовним сигналом для виклику кого-небудь, початку певних дії і т. ін.
– Юро, лізь першим. Пливти до правого берега. Збиратися на сигнал. Два посвисти. Давай! (П. Загребельний);
// Свист, яким кличуть деяких свійських тварин.
Не могла здобутися [віла] на слово, тільки ледве здобулась на посвист, щоб коня прикликати до себе (Леся Українка);
Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист (П. Куліш);
// Звук, утворюваний за допомогою свистка, дудки і т. ін.
На станції вдарив дзвінок, розлігся посвист, коні вжахнулись (Дніпрова Чайка);
// Своєрідний свистячий звук, що виникає під час стрімкого руху якого-небудь предмета в повітрі, сильного пориву вітру і т. ін.
Кобзар косив .. Ритмічний посвист коси, пісня про дванадцятьох косарів, яку співали дівчата, в'яжучи перевесла, всі відчуття цього дня нагадали йому юнацькі роки (С. Журахович);
Кілька пострілів, один за одним, пролунали з містка. Кулі з посвистом впивалися в болото і в воду навколо (В. Козаченко);
І враз Мамед насторожився. Серед вітрового посвисту він почув сторонній чужий звук (О. Донченко).
Словник української мови (СУМ-20)