потьмарюватися
ПОТЬМА́РЮВАТИСЯ, юється, недок., ПОТЬМА́РИ́ТИСЯ, иться, док.
1. Ставати темним, неяскравим, тьмяним.
Увійде Семен у хату, – дак мов сонце потьмариться, що й птички з жаху всі вщухнуть і з дерева попадають (Ганна Барвінок);
Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків [на картині] потьмарились, і красень-рицар потьмарився також (О. Гончар);
// безос.
Вгорі то виднішає, то потьмариться (С. Васильченко);
// Вкриватися поволокою.
Згас, потьмарився блиск маминих очей, і на дні їх, здається, назавжди, заліг смуток (В. Козаченко);
// Втрачати привабливий вигляд.
Стара дерев'яна церковця, що колись панувала над селом і пишалася своєю красою, зблякла і потьмарилась перед новою цегляною школою (В. Кучер).
2. перен. Робитися смутним, похмурим.
Чому очі потьмарюються задумою і тугою, коли він дивиться на рожеве, осяяне вогнем юності обличчя? (М. Чабанівський);
// Втрачати силу вияву (про почуття, переживання).
Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже, Гість на господаря також – і братня любов потьмарилась (М. Зеров);
Софія, ще раз глянувши на дівчину, відчула в ній суперницю, і радість її потьмарилась (А. Шиян).
3. у сполуч. зі сл. свідомість, розум і т. ін., перен. Втрачати чіткість сприйняття; запаморочуватися.
– Каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється (П. Загребельний);
[Хвора:] У мене розум наче потьмарився, Не знала я, де правда і де кривда (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)