похвалятися
ПОХВАЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПОХВАЛИ́ТИСЯ, хвалю́ся, хва́лишся, док.
1. Висловлюватися про себе, про близьку людину, про свої або її успіхи, досягнення, вчинки з похвалою; хвалитися.
Не тільки чоловік, було, похваляється людям мною, а й сусіди, спасибі їм, не обходили добрим словом (Ганна Барвінок);
Боярин тим часом починав собі все згорда, все похвалявся княжою ласкою (І. Франко);
Я знала, як любила Оленка похвалятися своїми успіхами в районному клубі (М. Чабанівський);
Буває, в неволі іноді згадаю Своє стародавнє, шукаю, шукаю, Щоб чим похвалитись, що й я таки жив, Що й я таки бога колись-то хвалив! (Т. Шевченко);
– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш такого? – похваливсь я, показуючи воза (Б. Грінченко);
Мар'ян встиг похвалитися, що із Львова приїхав його синок Юрась і навіз усій сім'ї стільки подарунків та гостинців, що й ради не дати (С. Чорнобривець).
2. тільки недок. Погрожувати заподіяти комусь яке-небудь лихо, якусь неприємність; нахвалятися.
– Зевес не дурно похвалявсь .. Він видавить з тебе олію, От тільки йще [іще] тут побарись (І. Котляревський);
– Попившись, запорожці і на Васюту похвалялись, да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть (П. Куліш);
Послухала [Лисавета] Хіврі: одкинулась од Івана. Йван похвалявся її побити за посмішку (Грицько Григоренко);
Аж у самому Львові чекає він суду. Когути похвалялися, що аж у Березу Картузьку запроторять (І. Цюпа).
3. тільки док., розм. Розповісти, повідомити про щось.
Став мій Тарас чогось журитись: Сидить, головоньку схилив, А панові боїться похвалитись, Щоб пан не бив (Л. Глібов);
– Дядю, дайте гостинця! – тихо, боязко промовив хлопчик. – Мовчи! – суворо насварилася на його дівчинка, – стидно прохати: як похвалюсь мамі, то будеш знати! (С. Васильченко);
Одного разу Петриків старший брат похвалився, що на болоті вже з'явились молоді журавлики (Ю. Збанацький).
Словник української мови (СУМ-20)