почин
ПОЧИ́Н, у, ч.
1. Починання, ініціатива.
За його почином і головно на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича (І. Франко);
Рудокопи організовували ударні бригади, а юнацтво, захоплене почином старших, виявляло .. намагання не тільки не пасти задніх, а й переганяти своїх батьків (Олесь Досвітній).
2. Перші моменти вияву якоїсь дії, стану; початок.
Як небо блакитне – нема йому краю, Так душі почину і краю немає (Т. Шевченко);
Він святкував почин свого нового життя (І. Франко);
Хай цього року ще небагато зробимо, але почин дорогий (С. Журахович).
Дава́ти (роби́ти) / да́ти (зроби́ти) почи́н див. дава́ти;
(1) За почи́ном заст. – за прикладом, наслідуючи когось;
(2) З почи́ну, заст.:
а) те саме, що За почи́ном (див. почи́н).
З глибини народу, з почину Ферапонта Головатого, до партії ринув потік заяв про добровільне відрахування своїх заощаджень на літаки й танкові колони (П. Тичина);
б) спочатку.
І з почину вона нічого не здолала зрозуміти (Марко Вовчок);
Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми (О. Ільченко).
○ (3) Для почи́ну у знач. присл. – те саме, що Для поча́тку (див. поча́ток¹).
– Чи зап'ємо могорича на почин справи? – запитав Зануда (І. Нечуй-Левицький);
І збираються подружки До знайомого двора .. І для щастя, для почину Баяніст заграв для них (А. Малишко);
– Вийму сопілчину І “ластівку” заграю для почину (П. Воронько);
(4) На почи́н.
Словник української мови (СУМ-20)