причет
ПРИ́ЧЕТ, ПРИЧТ, у, ч.
1. Служителі культу при окремій церкві.
Отець Василь ще раз скропив козаків, ще раз поблагав на воїнство чесне благословення у Ґоспода і з причетом вернувся журно до церкви (М. Старицький);
Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі (І. Нечуй-Левицький);
– А ось тут підпишіть, що це земля церковного причету (М. Стельмах);
З відчиненої брами Січової Покровської церкви виходив столітній батюшка з причтом, півчими, корогвами і святою водою (О. Довженко).
2. перен., жарт. Особи, які супроводжують кого-небудь; почет.
Писареві нічого було робити, тільки, почухавши потилицю, йти додому з своїм причетом (Г. Квітка-Основ'яненко);
Пан у себе з причетом гуляють (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)