прогортати
ПРОГОРТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОГОРНУ́ТИ, горну́, го́рнеш, док., що.
1. Розгрібаючи що-небудь у різні боки, утворювати заглибину, лунку і т. ін.
Заруба з агрономом квадрати вимірюють, прогортають кожну лунку, щоб у ній було не більше, як двоє кукурудзяних зерняток (В. Кучер);
Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та, нічого не зробивши, розійшовся по хатах... (Панас Мирний);
[Лукаш:] Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш під снігом з дивоцвіту стеблинку (Леся Українка);
// Узагалі розгрібати, розкидати, розсовувати в різні боки що-небудь сипке.
На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг (Панас Мирний);
На спідометрі стрілка часом показувала швидкість вісімдесят кілометрів за годину. Місцями, вивертаючись поміж деревами на такій швидкості, колеса прогортали листя аж до вогкої землі (Іван Ле).
2. Відхиляти вбік, розхиляти в різні боки (про гілля дерев або кущів, квіти і т. ін.).
Ой перепеличка Мала-невеличка .. По полю літає, Комиш прогортає (з народної пісні);
Брела [Ганна], щоб не хлюпнути, обережно прогортала рукою лілеї та латаття (О. Гончар);
Бігла [Катря] полем у густому житі, прогортаючи білими руками важкий колос (В. Кучер);
Пливу човником, прогортаючи верховіття лози (О. Копиленко);
Він ті кущі потихеньку прогорнув – сидить дівчина на лавочці (Марко Вовчок);
* Образно. Коні стиха форкали, прогортаючи своїм форканням густу, насторожену тишу (Я. Качура).
Словник української мови (СУМ-20)