продзвонювати

ПРОДЗВО́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРОДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, док.

1. Док. до дзвони́ти 1.

Продзвонили востаннє: поїзд рушив (Л. Яновська);

Продзвонив дзвоник. Учні з галасом займають свої місця (П. Колесник).

2. що і без прям. дод. Дзвоном позначити час або повідомити про що-небудь.

Годинник в залі продзвонив дванадцять (І. Нечуй-Левицький);

Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк (А. Головко);

// безос.

З башти продзвонило дванадцять (М. Коцюбинський).

3. Дзвонити якийсь час.

4. перен., розм. Розголосити, поширити (звістку, новину, чутку і т. ін.).

– Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! (І. Нечуй-Левицький).

◇ Задзвони́ти (продзвони́ти) по душі́ див. задзвони́ти;

(1) Продзвони́ти зуба́ми – протремтіти (звичайно зі страху, з переляку, від холоду) якийсь час.

– Цілу ніч, – розповідала вона, – я з дитиною продзвонила там зубами від страху на якійсь бочці (П. Козланюк).

Словник української мови (СУМ-20)