прокувати
ПРОКУВА́ТИ¹ див. проко́вувати.
ПРОКУВА́ТИ², ую́, ує́ш, док., що і без прям. дод.
1. Док. до кува́ти².
Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля (Марко Вовчок);
На пораду вересень покличе Всю старшину лісу і степів, Прокує стара зозуля тричі, І замовкне солов'їний спів (Л. Первомайський).
2. Кувати (див. кува́ти²) якийсь час.
Її очі впали на Степанидку, – осміхнулася своїй думці: “Ого, ще п'ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай...” (Г. Косинка).
Словник української мови (СУМ-20)