прокувати
ПРОКУВА́ТИ¹ див. проко́вувати.
ПРОКУВА́ТИ², ую́, ує́ш, док., перех. і неперех.
1. Док. до кува́ти².
Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля (Вовчок, І, 1955, 91);
На пораду вересень покличе Всю старшину лісу і степів, Прокує стара зозуля тричі, І замовкне солов’їний спів (Перв., І, 1958, 166).
2. Кувати ( див. кува́ти²) якийсь час.
Її очі впали на Степанидку, — осміхнулася своїй думці: «Ого, ще п’ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай…» (Кос., Новели, 1962, 87).
Словник української мови (СУМ-11)